Третя серія фінального сезону «Хлопаків» (The Boys) відкривається там, де закінчилася попередня — з воскреслим Солдатиком у мішку для трупів і командою, в якої більше запитань, ніж відповідей. Епізод під назвою «Кожен з вас – сучий син» (Every One of You Sons of Bitches) швидко пояснює виживання першого супера: його стара формула Сполуки V виявилася несумісною з вірусом, а значить — й сам вірус більше не є тим остаточним рішенням, на яке всі так сподівалися. Натомість у центрі опиняється нова ціль: V1, оригінальна речовина Фредеріка Воута, яка може або знищити Хоумлендера, або зробити його непереможним — залежно від того, хто перший до неї дотягнеться.
Цей сюжетний хід із підвищенням ставок спрацьовує: епізод набирає потрібну напругу, коли обидві сторони одночасно мчать за первинною сполукою вірусу V, спадщиною першого покоління супергероїв Vought, — новим макґафіном (MacGuffin), тобто сюжетним елементом (зазвичай це предмет), який рухає історію вперед і мотивує персонажів, хоча його можна замінити іншим без втрати сенсу для сюжету. Спершу був Compound V, потім Temp V, далі Солдатик як зброя проти Хоумлендера, тепер — вірус, який мав стати кульмінаційною загрозою для суперів, а вже в третій серії його фактично відсувають убік заради нового макґафіна: оригінальної формули V1. Саме навколо неї тепер обертається сюжет. І проблема навіть не в самому концепті, а в тому, наскільки швидко сценарій нівелює попередні ставки. Виживання Солдатика після зараження пояснюється буквально однією фразою про першу варіацію сполуки V, ніби автори поспіхом шукають спосіб не завершувати конфлікт занадто рано. Це створює дивне відчуття: серіал постійно рухає фінішну пряму далі, ніби сам боїться дійти до логічної розв'язки.
Попри це, епізод не позбавлений гарних моментів. Хоумлендер (також відомий в українських перекладах як «Патріот» чи «Батьківщина») у своєму пентхаусі повільно втрачає ґрунт під ногами. Його психічний розпад набуває майже релігійного характеру: галюцинації з Маделін Стілвелл, параноїдальна реакція на спалахи камер, постійне балансування між комплексом бога і травмованої дитини. Усе це виглядає водночас абсурдно й тривожно переконливо. Хоумлендер дедалі менше нагадує людину — навіть не через сили, а через повне руйнування внутрішньої опори. І серіал досить вдало підводить його до межі, де страх втратити контроль стає сильнішим за бажання домінувати.
В чому серія справді працює
Конфронтація Хоумлендера з Раяном, батька з сином, виконана з потрібною кількістю стриманого болю й жорстокості: жодної сентиментальності, лише тиха неминучість розриву. Саме сюжетна лінія Раяна додає епізоду бодай якоїсь емоційної ваги. Після того як Бутчер фактично переконує хлопця пожертвувати собою заради зараження Хоумлендера вірусом, серія починає досліджувати не просто конфлікт батька й сина, а природу самого насильства, яке передається у спадок. Раян дізнається правду про власне зачаття й намагається самостійно протистояти Хоумлендеру, але ця зустріч завершується майже неминучим приниженням. І хоча сама сцена бійки працює радше на драматичній напрузі, ніж на екшені, вона залишається найкращою у серії саме через емоційний підтекст.
Інрижка Солдатика й Петарди/Фейєрверка (Firecracker), що побудована на взаємному старомодному снобізмі й зарозумілості, додає до загальної картини щось жваве й трохи гумористичне. А Глибина, котрий зраджує Чорного Нуара заради чергового шансу отримати похвалу від Хоумлендера вчергове підкреслює особливість його характеру, що виражається в підлабузництві. Така чесність подачі характеру Глибини набагато цікавіша за той шлях до спасіння, який творці шоу намагалися йому нав'язати раніше. На жаль, за п'ять сезонів серіалу персонаж не зміг вирватись з образу комік реліфа (comic relief). З одного боку можна трактувати розвиток героя як такий, що сценаристи не реалізували в повній мірі, однак, якщо подивитись на ситуацію з іншого погляду, то не всі люди можуть разюче змінитись на краще чи гірше, а просто живуть в своїй постійній парадигмі, в даному випадку Глибина — просто пристосуванець, який хоче вижити в тих умовах, яких він опинився, мати авторитет і своє місце під сонцем.
Де тріщини починають проявлятися
У третьому епізоді стають помітнішими ті тріщини, які раніше можна було не помічати або просто закрити очі на них. По-перше, вірус, якому присвятили величезну частину попередньої серії та який позиціонувався як центральний план, фактично знешкоджується за одну сцену. Натомість решта сюжетних ліній відчуваються значно слабшими. Особливо це стосується команди Хлопаків, яка знову загрузла у повторенні старих конфліктів. Сварки Г'юї та Бутчера вже не сприймаються як розвиток персонажів — це радше ритуал, який шоу механічно відтворює щосезону. Старлайт/Зіронька ухвалює імпульсивні рішення лише для того, щоб створити додаткову напругу між героями. Кіміко, яка раніше була однією з найбільш приземлених і симпатичних персонажок, тепер поводиться настільки наївно та безвідповідально, що це межує зі сценарною зручністю, маємо регрес, а не розвиток. А Французик остаточно перетворюється на генератор сексуальних жартів. У якийсь момент навіть виникає відчуття, що шоу просто не знає, що робити з частиною своїх героїв у фінальному сезоні.
Ще більше проблем виникає з логікою подій. «Хлопаки» традиційно дозволяли собі сюжетні умовності, але тут їх надто багато навіть за мірками серіалу. Команда буквально за кілька годин знаходить і розшифровує секретні архіви Vought, до яких корпорація з необмеженими ресурсами нібито не могла дістатися роками. Єдина людина, яка розуміє принцип роботи вірусу, просто зникає з історії після його знищення. Самір і Зої Ньюман просто йдуть та з'являться у кращому випадку через півсезону, коли буде зручний момент для творців. А конфлікт Г'юї з Меверіком, сином Прозорого, мав потенціал стати чимось болючим і по-справжньому складним, проте завершується настільки швидко й без наслідків, що вся сюжетна лінія втрачає сенс. Серіал усе частіше прибігає до балачок, й ця розмовна магія в рамках одного короткого монологу миттєво змінює мотивацію персонажа. Стен Едґар, Раян, навіть окремі другорядні герої постійно переходять з одного емоційного стану в інший після кількох реплік, сценаристи більше не хочуть витрачати час на переконливий розвиток. Це симптоматично для всього епізоду: кілька ключових переломів відбуваються через розмову.
Якщо раніше вульгарність шоу працювала як частина сатири, тепер вона дедалі частіше виглядає механічною. «Хлопаки» завжди були грубими, жорстокими й навмисно огидними, але колись за цим стояла ідея. Тепер же серіал інколи справляє враження проєкту, котрий повторює власні прийоми просто тому, що вони колись спрацювали. Навіть екшен утрачає винахідливість: напад на бункер Стена Едґара знятий хаотично, з трясучою камерою та мінімальним використанням суперсил у креативний спосіб. І це особливо помітно на фоні ранніх сезонів, де навіть найабсурдніші сцени мали чітку візуальну ідею.
Насамкінець
Після двох серій, які доволі впевнено розганяли історію та створювали відчуття великого фіналу, шоу раптом починає буксувати у власних сюжетних конструкціях. Іронічно, але серіал, який роками висміював супергеройські франшизи за нескінченне нашарування з використання секретної зброї, нової формули якоїсь сполуки чи загрози з минулого, яка чекала свого часу, сам поступово перетворюється на те, що колись пародіював.
Третій епізод усе ще тримає серіал на ходу і виконує функцію сюжетного плацдарму перед фінальним забігом. Але він же є першим сигналом, що завершення шоу починає покладатися на звичні прийоми там, де творці мали б ризикувати. «Хлопаки» поки що крокують вперед, але ті кроки стали занадто передбачуваними й меншими. Сподіваюся, це лише тимчасове затримання подиху перед тим, що має вибухнути.
