Четвертий епізод п'ятого сезону «Хлопаків» (The Boys) під назвою «Король пекла» (King of Hell) відкривається сценою, яка одразу задає тон усій серії: Петарда/Феєрверк (Firecracker) приходить до Хоумлендера/Патріота, і той, ледь вловивши від неї запах Солдатика, миттєво переключається на значно важливішу тему — власну богоподобність. «Не служити Господу. Бути Господом» — вимовляє він із таким виглядом, наче це очевидно й давно назрівало. На обличчі героїні Велорі Керрі цілий спектр емоцій: від жаху до розуміння, що сперечатися марно. Акторка відіграє все це без єдиного слова, і цього вистачає з лихвою. Що особливо влучно — саме Петарда, переконана євангелістка, призначена головним вісником нового культу. У фінальній сцені епізоду О-Отче/О-Батько (Oh Father) урочисто оголошує про створення Демократичної церкви Америки з Хоумлендером у ролі Пророка.
Форт Гармоні, «Сяйво» та «Останні з нас» на мінімалках
У пошуках слідів V1 Хлопаки дістаються Форту Гармоні (Fort Harmony) — законсервованого об'єкта Vought. По дорозі натрапляють на розірвані туші тварин і трупи, що розкладаються. Нічого хорошого це не провіщає, але вибору нема. Втім, дуже швидко серія перетворюється не стільки на пошуки, скільки на психологічне самознищення персонажів. Грибок, що заражає всіх навколо та підсилює агресію, стає зручним приводом для сценаристів витягнути назовні старі образи й конфлікти. MM зривається на Бутчера, Кіміко буквально намагається вбити Г'юї, а сам Г'юї поводиться так, ніби накопичував нервовий зрив усі п'ять сезонів. І хоча задум працює як механізм для емоційного вибуху, проблема в тому, що більшість цих сварок ми вже бачили раніше. Серіал вкотре прокручує ті самі конфлікти між героями: Бутчер знову маніпулює, MM знову морально виснажений, Г'юї знову намагається втримати команду від саморуйнування. Сценаристи ніби бояться по-справжньому змінювати динаміку персонажів, тому часто створюється відчуття драматичного кола, з якого серіал не може вирватися.
— Гаразд, тобто щось на кшталт «Останніх з нас»?
— Ні, це просто «Ходячі мерці» з грибком.
Автори буквально схрестили «Сяйво» Стенлі Кубрика, послалися на відеоігрову серію «The Last of Us», використавши грибкову інфекцію, а також зосередили сюжет на занедбаній американській військовій базі часів холодної війни, де колись проводилися ранні експерименти над суперами. Іржа, темні коридори, розкладені тіла й грибок, що проростає крізь плоть — серіал знову нагадує, наскільки добре вміє працювати з огидною тілесністю. «Хлопаки» завжди були шоу, яке любить бруд, кров і ґротеск, але тут у цього є ще й функція атмосфери: Форт Гармоні стає матеріалізацією всього, на чому будувався світ Vought — гниття, приховане під патріотичним фасадом.
Єдиним невразливим до грибка виявився Французик, імунітет якого пояснюється роками інтенсивного вживання наркотиків. Саме він розуміє в чому справа. Джерелом зарази виявляється Квінн — супер, що заріс грибком до невпізнаваності, учасник тих самих випробувань V1, що й Солдатик. Французик цілеспрямовано доводить Солдатика до точки кипіння, і той знищує Квінна своїм енергетичним вибухом. Агресія миттєво спадає — уся група мовчки їде назад, як після корпоративу, що зайшов надто далеко, поки на тлі грає невмируща «Mambo No. 5». V1 у Форті не виявилося — точніше, його хтось уже забрав. За залишеними слідами Бутчер і ММ припускають, що це Бомбсайт/Бомбоприціл (Bombsight), колишній колега Солдатика з оригінальної команди випробовуваних V1, якого вважали зниклим безвісти. Г'юї ставить правильне питання: навіщо Бомбоприцілу, який уже має V1 у крові, ще одна доза? Відповідь поки не прозвучала — і це, звісно, означає, що наступні серії будуть саме про це.
Поки Хлопаки під дією грибка розносять Форт і одне одного, Хоумлендер і Солдатик з'ясовують стосунки в сусідніх приміщеннях. Розмова заходить про Штормфронт (відому в українських перекладах як «Громовиця» чи «Гроза») — і обидва визнають, що мали з нею романтичні стосунки. Атмосфера, й без того напружена, набуває вкрай незручного відтінку. Солдатик замикає Хоумлендера у сховищі зі збагаченим ураном — для звичайної людини це миттєва смерть, для героя Ентоні Старра — болісна агонія й повна безпорадність. Показова сцена після: Бутчер знаходить Хоумлендера в пастці й просто сміється над ним, щиро насолоджуючись моментом. Це, звичайно, потім відгукнеться. Фінальна розмова між Хоумлендером і Солдатиком, що відбулася після вбивства Квінна, вийшла тихою: Солдатик сидить, плаче і просить убити його, Хоумлендер відмовляє.
Коли сценарій стає важливішим за логіку
Головна проблема четвертого епізоду в тому, що він постійно відчувається написаним задля результату, а не під природну поведінку персонажів. Хоумлендер, який може чути серцебиття людей за кілометри й бачити крізь стіни, раптом не помічає крики Хлопаків у сусідніх кімнатах. Кіміко, здатна розривати людей навпіл, чомусь не може впоратися з Г'юї та MM за кілька секунд. Бутчер отримує ідеальну можливість убити Хоумлендера, коли той ослаблений радіацією, — і просто не користується нею, хоча вся його життєва мотивація весь серіал будується навколо саме цього.
І це вже не дрібні умовності жанру, а системна проблема серіалу. «Хлопаки» дедалі частіше існують за логікою окремих сцен, а не цілісного світу. Наче кожне приміщення Форту Гармоні — окрема ігрова зона зі своїми правилами, де персонажі можуть або не можуть щось робити залежно від того, чи готовий сценарій рухатися далі. Особливо помітно це в сценах екшену: Mарвін отримує кулю, Г'юї — серйозні порізи, але вже за хвилину всі поводяться так, ніби нічого не сталося. Камера трясеться, монтаж рве простір, а фізика суперсил працює вибірково.
Не допомагає й те, що частина серії очевидно виконує функцію підготовки до спін-офу «Сходження Vought» (Vought Rising), що буде приквелом до «Хлопаків». Солдатик, експерименти 50-х років, перші супери, історія становлення Vought — усе це цікаво саме по собі, але в рамках фінального сезону «The Boys» починає створювати дивне відчуття розфокусованості. Замість руху до кульмінації шоу іноді ніби відкладає власний фінал заради майбутніх проєктів франшизи.
Навіть сюжетна лінія Енні з батьком, попри хороший емоційний фундамент, подана надто прямолінійно й затягнуто. Її молодший брат, отруєний пропагандою Vought, батько-коп, який живе в страху, розмови про любов як причину боротьби — усе це працює концептуально на папері, але реалізовано настільки шаблонно, що лише гальмує темп серії. Іронічно, однак найкраще в цій арці — не сама драма, а дрібні деталі на кшталт пончиків Dunkin' Donuts, які нагадують про старі сімейні ритуали. Саме в таких дрібницях серіал усе ще залишається живим.
До речі, в серії знову з'являється Хробак — сценарист Vought і очевидний автопортрет шоуранера Еріка Кріпке. Через нього шоу вголос визнає: завершувати багаторічні історії складно, догодити всім неможливо, і фінальний сезон — це жанр з особливими правилами й особливими ризиками. Мета-коментар спрацьовує, але не позбавляє від відчуття, що сюжет топчеться на місці: V1 так і не знайдений, Раян знову втік, і реального просування в основній лінії немає, внутрішні конфлікти команди повторюються, а фінальний сезон дедалі частіше поводиться як перехідний міст між франшизами замість великого завершення власної історії.
Насамкінець
Четвертий епізод залишає суперечливе враження. Сюжетно ми маємо окремі цікаві елементи, серія намагається одночасно бути клаустрофобним хоррором, політичною сатирою пригніченої Америки під контролем надлюдини і Vought, мета-коментарем й черговою главою в історії розладу особистості Хоумлендера. У певні моменти це працює напрочуд добре, але в більшості — виглядає настільки штучно й сценарно зрежисовано, що серіал починає нагадувати відеогру з невидимими стінами, де персонажі можуть діяти лише тоді, коли їм дозволяє сценарист. Все це розчаровує — особливо в сезоні, де ставки мали б бути найвищими за весь серіал.
